УКР  FRA  ARA
Почесний консул Туніської Республіки в Україні

Інститут Почесних консулів

В сучасному консульському праві існують дві категорії консульських представників – штатні та почесні, які тісно між собою пов’язані. Цей зв’язок особливо виразно простежується при аналізі історичного розвитку інститутів штатного та почесного консулів.

Загальноприйнятого визначення терміна “консул” не існує. Просте визначення є таким, що консул – це особа, призначена виконувати консульські функції як агент держави на території іншої держави.

Подібність до інституту почесного консула в його сучасному розумінні існувала у відомому інституті Давньої Греції - проксенії. Титул проксена громадськість міста-полісу присуджувала знаному громадянину з іншого полісу, взамін чого він виконував покровительські функції у своєму полісі щодо цих громадян (тт. від яких отримав титул) та представляв їх інтереси. Інститут проксенії, маючи публічний характер, походить імовірно з іншого значно давнішого грецього інституту – ксенії. Ксенія, маючи приватний характер, полягала на усталених зв’язках приязні і гостинності між двома представниками різних громад. 

Інститут консульства має значно давніше походження, ніж постійні дипломатичні місії. Можна сказати, що це продукт міжнародної торгівлі та комерції. Вже у стародавні часи купці подорожували іноземними країнами, правові системи та звичаї яких значно відрізнялися від їхніх власних, і вони відчували потребу у розв’язанні їхніх суперечок суддями, які керувалися б їхніми національними законами. Інститут, подібний до консульства, з’являється у Китаї у восьмому столітті, подібні інституції з’явилися у дев’ятому столітті в Індії та деяких арабських країнах. Коли ж міжнародна торгівля розквітла у Середні віки, виникли спеціальні магістрати, знані як консули. Обмін консулами відбувся між кількома середземноморськими державами в одинадцятому столітті, а у тринадцятому та чотирнадцятому століттях консульська система стрімко розвивалася у торгових містах на узбережжі Атлантики, Північного та Балтійського морів. Наприкінці п’ятнадцятого століття Англія мала консулів в Італії, Нідерландах, Швеції, Норвегії та Данії.

Впродовж цього періоду консули, яких звичайно обирали з місцевих купців, функціонували переважно як судді або арбітри у суперечках між моряками та купцями. У деяких країнах консули мали повну цивільну та кримінальну юрисдикцію над своїми громадянами відповідно до спеціальних угод. У шістнадцятому столітті функції консулів швидко і радикально змінилися. Держави отримали право надсилати консулів, які вже були не представниками місцевої купецької громади, а стали офіційними представниками своїх держав, виконуючи певні дипломатичні функції стосовно захисту міжнародної торгівлі. Вони мали певні привілеї та імунітет.

У сімнадцятому столітті стало зрозуміло, що юридичні функції консулів щодо цивільного та кримінального законодавства є несумісними з територіальним суверенітетом держав, де консули діяли. У той самий час стала дедалі поширенішою практика відкриття дипломатичних місій. Це спричинило занепад інституту консульства, принаймні у європейських країнах. Однак, зі зростанням міжнародної торгівлі, комерції та судноплавства у другій половині вісімнадцятого століття, західні держави відновили консульську систему. Консули стали тепер урядовими представниками, основною функцією яких був захист торгівлі та комерційних інтересів країни, яку вони представляють. Вони більше не мали жодних екстратериторіальних прав щодо цивільних або кримінальних справ. Були, однак, деякі винятки. У деяких країнах Сходу іноземні консули надалі мали такі екстратериторіальні права, що ґрунтувалися на специфічних положеннях угод. Впродовж дев’ятнадцятого та на початку двадцятого століття консули західних держав мали такі екстратериторіальні права у Китаї, Японії, Сіамі, Сербії, Болгарії, Румунії, Ірані, Єгипті, Сирії, Лівані, Марокко, та у султанатах Перської затоки. Але ця практика була несумісною із тогочасною концепцією державного суверенітету, і тому вона зникла.

Франція була першою країною, яка започаткувала наприкінці вісімнадцятого століття кар’єрну консульську службу. Її взяли за приклад інші країни, такі як Нідерланди, Англія та США. Особи, яких різні держави призначали на постійну консульську службу, тепер ставали знаними як кар’єрні консульські чиновники і набиралися також, як і інші державні службовці. Одна держава за іншою приймала законодавство, що регламентувало консульську службу.

Наприкінці дев’ятнадцятого століття з’явилася нова тенденція. Держави ліквідовували окремі консульські служби та започатковували комбіноване зовнішньополітичне відомство, що складалося як з дипломатичних, так і консульських чиновників. У Франції дипломатична та консульська служби були об’єднані у 1880 році. Сьогодні практично в усіх державах ці служби об’єднані. Чиновники зовнішньополітичної служби могли бути надіслані як у дипломатичні місії, так і на консульські посади. Однак, є значна різниця між функціями дипломата та консула, хоч у деяких випадках їхні обов’язки та функції можуть перетинатися.

Консульства надалі відіграють важливу роль у міжнародних відносинах. Однією з основних причин цього є небажання частини держав дозволяти діяльність понад одного офісу дипломатичної місії, яка звичайно розташована саме у столиці держави. Тому значну частину роботи, особливо пов’язаної з торгівлею та комерційними інтересами, виконують консули в інших частинах країни. Більше того, у випадках, коли між державами не встановлені дипломатичні відносини, їхні інтереси та інтереси їхніх громадян часто представляють консули.


2007 Консульство Туніської Республіки в Україні